Музика в школі. I клас	Олекса Довбуш – народний ватажок
	Дивіться також:

Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжi й захiдноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких народних мас. Цей протест виливався в рiзнi форми. Багато загонiв повстанцiв ХVIII столiття дiстали назву гайдамацьких. Основою їх були селяни – крiпаки, мiська бiднота. Знову виник рух опришкiв, який очолював Олекса Васильович Довбуш (Довбущак).

Правобережжя i захiдноукраїнськi землi у XVIII ст. все ще лишалися пiд владою Польщi. Внаслiдок польсько-шляхетського панування Україна перебувала на дуже низькому економiчному рiвнi. Тяжким було становище i мiст Правобережжя. Магнати сковували життя анархiєю, поборами душили селян. Широко практикувалися пiдкупи i хабарництво. На землях пiдсилювався нацiональний гнiт.

Протягом всього XVIII ст. в цьому районi безперервно вибухали повстання народних мас проти польської шляхти, панiв – вiковiчних гнобителiв. Вони нападали на феодальнi маєтки, розоряли їх i розправлялися з поневольниками. На Правобережжi в 1750 роцi вiдбулося велике гайдамацьке повстання.

Але в Галичинi становище українського населення було ще тяжчим. Селяни виконували багато повинностей, сплачували непосильнi податки. Нестерпними тут були також нацiональнi й релiгiйнi утиски.

У 1738 роцi шляхетськi депутати в сеймi скаржились, що близько 100 тисяч селян Галичини, «не будучи в силах перенести голоду i нужди», пiшли в рiзнi частини України.

Важким лихом для народу була рекрутчина i тривала вiйськова служба. Втiкачi-рекрути, як i втiкачi-солдати, поповнювали ряди борцiв за народну справу. Опришкiвство стало тiєю грiзною силою, що пiдняла селянськi маси на боротьбу проти класового, соцiального та нацiонального гноблення, за змiну iснуючого порядку. Розвитковi опришкiвського руху сприяло народне спiвчуття, а також полiтичний стан Польщi, Угорщини та Волощини, мiж якими була розiрвана гуцульська земля.

Уперше опришкiв галицького походження згадує документ 1529 року. Назва «опришки», як гадають вченi, походить вiд латинського слова «oppressor» (нищiвник, утискувач). Опришкiвство було невiд’ємною течiєю нацiонально-визвольного руху всього українського народу. Цi подiї навiянi легендами та мiфами того часу.

У 30-40 роках XVIII ст. серед ватажкiв повстанцiв прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745). Вiн був сином гуцула, бiдняка Василя i Олени (чи Параски) – точного iменi немає) з Печенiжина (тепер селище мiського типу Коломийського району Івано-Франкiвської областi). Жив з родиною в убогiй хатi на шматочку землi.

Дитинство хлопця минуло у великих злиднях. Вiн рано пiзнав весь тягар панського гнiту i став замислюватися – як би раз i назавжди скинути пута голоду, холоду, нужди.

Ще змалку багато начувся про опришкiв. Дiд його, хоч i не признавався, але, мабуть-таки, «ходжував» i сам трохи на панiв. Вiн багато розповiдав про боротьбу гуцулiв-бiднякiв, про їхнi смiливi напади. Так i зростав юнак серед тих легенд, захоплюючись ними.

Пан Кшивокольський, у якого Олекса вiдбував тяжку панщину, непокоївся: у нього в селi жила людина, вiд якої всього можна було чекати. Юнак виконував у нього численнi додатковi роботи в найгарячiшу сiльськогосподарську пору – сiяв, жнивував. Додатково працював навiть за те, що збирав у панському лiсi гриби, ягоди, знiмав березову кору. З особливою жорстокiстю пан розправлявся з непокiрними, а Олекса захищав своїх односельцiв.

Незабаром Олекса оженився. Перейшов до своєї збудованої халупи, почав господарювати, i весь час чекав чогось. Якось вiдбулася в нього особлива розмова зi знайомим священиком, який знав iсторiю свого народу, симпатизував його визвольному руховi. Вiн наштовхнув Довбуша на думку про необхiднiсть всенародного повстання. І солодко, i страшно стало вiд цiєї думки.

Пан Кшивокольський нiколи не випускав Довбуша з поля зору, робив йому всякого роду прикростi, ловив кожну нагоду, аби дошкулити ненависному хлоповi. Вiн знайшов нового економа i надумав натравити його на Довбуша, але не на Олексу персонально, а на його дружину. Економ iнодi таємно вибирав для себе молодиць до покоїв. Тож наказав прийти до нього i дружинi Довбуша. І вона пiшла, нiчого не пiдозрюючи. Але згодом люди почули шалений крик, брязкiт скла. Нiхто не кинувся допомогти, порятувати... Коли про це повiдомили Олексi, то вiн бiг на допомогу, як барс, не бачив, i не знав нiчого – тiльки ворога i насильника. Гахнув усiм тiлом у дверi i вони зiскочили з петель. Економ вистрiлив у нього, але не влучив. А незабаром почувся нелюдський зойк, i за хвилину вискочив Олекса, високо тримаючи обвислий труп економа. По руках текла кров... Вважаючи, видно, що за ним буде погоня, Довбуш опинився в лiсi, без даху над головою, як злочинець, як переслiдуваний. Тепер йому нема повороту до села, i вiн вирiшив стати опришком, зiбрати хлопцiв i громити панiв. Першим пiшов з ним брат Іван. Це сталося в 1738 роцi...

Олекса летiв до мiсцевостi Чорногори в районi Карпат, де височить гора Говерла i тече рiка Чорна Тиса. Тут знайшов багато приятелiв, якi вступили в його загiн. Це була поважна сила з гуцулiв-бiднякiв, до 50 чоловiк. Одразу загримiло iм’я Довбуша в гiрських околицях. Об’єктом нападiв молодий ватажок вибирав тiльки панiв, корчмарiв, купцiв, багатiїв, а вiдiбране добро часто вiддавав бiднотi. Це одразу привернуло до нового отамана симпатiї широких мас. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Сiльськi ремiсники виготовляли для них сокирки, стрiльби (рушницi), порох, кулi. Селянки шили одяг, давали харчi.

Опришки виступали як народнi месники. «Не по грошi я тут прийшов, а по твою душу, аби ти бiльше людей не мучив», – говорив Довбуш панам, нападаючи на їхнi маєтки. Цю ж фразу сказав Довбуш, коли прийшов до пана Злотнiцького 4 травня 1744 року.

Убивство Злотнiцького пiдняло всю шляхту. Смуга успiхiв пройшла, почалися невдачi. Вiйсько шляхти не давало спокою Довбушу. Проти опришкiв виступив i гетьман Йосип Потоцький з двома тисячами вiйська.

Польськi магнати органiзували каральнi загони, засилали в гори шпигунiв, вербували зрадникiв iз заарештованих селян. За голову Олекси обiцяли велику винагороду – шапку червонцiв. Але вiн був невловимий.

Багато рокiв Довбуш наводив жах на багатiїв, але вони довго не могли спiймати його. Аж поки якось пан Колендовський з села Яблонiвцi не запропонував багачу Штефану Дзвiнчуку з Космача взяти на себе органiзацiю вбивства Довбуша за воїстину королiвську винагороду: крiм великої грошової винагороди його сiм’я звiльнялася вiд усяких податкiв назавжди. Це спокусило Штефана, i вiн дав згоду. Коли Довбуш дiзнався про це, то в нього закипiла кров, захотiлося розправитися iз Дзвiнчуком. Олекса пiдiйшов до дверей його хати, постукав, в ту ж мить дверi вiдчинив господар i одразу вистрiлив у месника.

Ватажок опришникiв отримав смертельне поранення. Товаришi понесли його в лiс. Через деякий час усiм здалося, що Олекса помер. Його поклали на землю, закидали гiлляччам i пiшли. Великий отаман залишився вмирати один. Це вiдбулося в Космачi 24 серпня 1745 року. Тiло Довбуша знайшли шляхтичi i так зрадiли його смертi, що нагородили вбивцю грамотою на пергаментi, яка закрiпляла за ним i його потомками чимало привiлеїв. За наказом гетьмана Потоцького тiло ватажка було порубано на 12 частин i розвiшано на палях в селах i мiстах Покуття.

Так закiнчилося життя славного отамана, захисника бiдного люду. Народ не забув Довбуша. Його образ, подвиги широко оспiванi в уснiй народнiй творчостi. Довбушевi присвячено багато пiсень, казок, легенд, переказiв. Народ надiлив його рисами реалiстичними, романтичними, а то й фантастичними.

Який вигляд мав Олекса Довбуш? Про це говорять спогади сучасникiв. Вiн «був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усмiхнене обличчя, проникливi очi, дзвiнкий голос. На ньому була шапка з павичевим пiр’ям, гарна сорочка, широкий пояс, за ним два пiстолi, порохiвниця... Торба на плечi, крiс; носив червонi штани i був узутий у постоли».

Також кажуть, що вiн вiртуозно грав на сопiлцi, струнних iнструментах, чудово спiвав народнi пiснi, особливо пiсля вдало здiйснених походiв на визискувачiв. У легендах пiдкреслюються його розум, кмiтливiсть: часто обдурював ворогiв, якi чатували на нього, щоб спiймати.

Опришкiв Довбуш любовно називає «побратимами», «браттями», «синками». Вiн турбувався про своїх, забезпечував зброєю, одягом, їжею. До всiх бойових операцiй вiн старанно готувався, радячись з найдосвiдченiшими.

Багато фольклорних творiв присвячено загибелi славного ватажка. У легендах пiдкреслюється, що причиною смертi Олекси Довбуша була його любаска Марiя Дзвiнка – дружина космацького глитая Степана Дзвiнчука, до якої ватаг часто навiдувався i приносив цiннi подарунки. Але через деякий час, розбагатiвши, Дзвiнка вирiшила позбутися небезпечного опришка, i Довбуша пiдстрелив Степан Дзвiнчук. Любов народного героя i Дзвiнки широко опоетизована i не засуджується людьми, хоч iсторичнi джерела її не пiдтверджують.

Образ Олекси Довбуша в народнiй поетичнiй творчостi – це яскравий тип народного героя, славного ватажка карпатських опришкiв на захiдноукраїнських землях першої половини XVIII ст. У ньому втiленi найхарактернiшi риси патрiота Галичини: любов до свого народу, готовнiсть постояти за його права i щастя, мужнiсть, смiливiсть, оптимiзм, глибока ненависть до поневолювачiв.

Музика в школі. I клас
Повернутися до змісту

НАШІ НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ